БЕЗЛЮДНА ДОРОГАБЕЗЛЮДНА ДОРОГА
О
бертається Колесо Часу, грядуть і минають Епохи, залишаючи по собі
спомини, що стають легендами. Легенди блякнуть у пам’яті й пере-
творюються на міфи, а коли Епоха, що їх сотворила, повертається знову,
про них уже й згадки розвіялися. В одній із таких Епох, яку дехто називає
Третьою — Епосі, яка ще має настати і яка водночас давно проминула,
в Імлистих горах здійнявся вітер. Вітер цей не був початком. В обертанні
Колеса Часу нема ні початку, ні кінця. Проте одним із нескінченної вервечки
початків цей вітер все ж таки був.
Народившись під вічно оповитими хмарами гірськими вершинами,
котрі цілком відповідали своїй назві, вітер погнав на схід, промчавши над
Піщаними пагорбами, що колись давно, ще до Світотрощі, були узбережжям
великого океану. Тут, у низькодолі, він пустився у Межиріччя, увірвався
в хащу, прозвану Західним лісом, і хльоснув по двох чоловіках — вони та-
рабанились обіч бідарки кам’янистою стежиною, знаною як Кар’єрний путі-
вець. Попри те, що весна повинна була розпочатися вже місяць тому, вітер
обпікав крижаним холодом, наче мав ось-ось принести з собою хурделицю.
Його пориви щільно притисли плащ Ранда аль’Тора до спини, обгорнули
коліна сіро-брунатною вовняною тканиною, а тоді взялися шарпати край
одежини. Ранд пожалкував, що плащ на ньому недостатньо важкий, та й
ще одна сорочка не була би зайвою. Коли він намагався відкинути плащ на-
зад, той раз у раз зачіплявся за сагайдак, прив’язаний до пояса. Усі спроби
притримувати плащ однією рукою були марними; а в іншій руці він тримав
лук зі стрілою на тятиві.