ОКО СВІТУ

Зненацька юнак перечепився за камінець на дорозі і випустив темного
вершника з очей. Лук випав йому з рук, а він сам не гепнувся горілиць
тільки тому, що встиг ухопитися за гриву Бели. Кобила налякано форкнула
і зупинилася, вивернувши голову, аби подивитися, хто і чому її схопив.
Тем осудливо поглянув на Ранда зверх спини конячки.
— Що сталося, хлопче?
— Вершник, — відсапуючись та випростуючись, промовив Ранд. —
Якийсь чужак їде вслід за нами.
— Де? — Тем підняв списа з широким вістрям й уважно подивився назад.
— Ось там, позаду... — Ранд розвернувся, і слова завмерли йому на губах.
Дорога позаду лежала порожнем. Не вірячи власним очам, він обнишпорив
поглядом хащі праворуч і ліворуч дороги. Проте і коня, і вершника наче
вітром здуло. — Він був там. Чоловік у чорному плащі і на чорному коні.
— Не хочу видатися сумнівакою, хлопче, але куди він міг подітися?
— Гадки не маю. Але він там був. — Ранд підхопив із землі лук і стрілу,
похапливо перевірив оперення, відтак поклав стрілу на тятиву і, трохи на-
тягнувши її, знову відпустив. Не було у кого цілитися. — Він був!
Тем похитав сивуватою головою.
— Ну, якщо ти так кажеш, хлопче... Тоді ходімо глянемо. Кінь залишає
сліди, навіть на такій землі. — Він посунув назад уздовж воза, його плащ
полоскався на вітрі. — Якщо ми їх знайдемо, то точно знатимемо, що він
насправді тут був. Якщо ж ні... що ж, зараз такі часи, що будь-кому може
примаритися що завгодно.
Раптом Ранд збагнув, що здалося йому дивним у тому вершнику, окрім
його немислимої тут появи. Вітер, що ледь не шмагав його і Тема, не по-
ворухнув жодною складкою на чорному плащі чужинця. Зненацька Ранду
пересохло у роті. Мабуть, усе це йому примарилося. Батько правий: такого
ранку уява може зіграти з людиною злий жарт. Хоча він не вірив у те, у чому
намагався себе переконати, але як розповісти батькові, що чоловік, котрий
наче розтанув у повітрі, був зодягнений у плащ, непідвладний вітру?
Стурбовано насупивши брови, Ранд уважно вдивлявся в ліс, що обступав
зусібіч дорогу — він тепер був якийсь інакший. Хлопець ще змалечку звик
бігати лісами куди лише заманеться. Він навчився плавати у ставках та
струмках Заплавного лісу, що лежав на схід від останніх ферм Емондового
Лугу. Блукав він і Піщаними пагорбами, хоч багато хто в Межиріччі вважав
їх злощасним місцем. Якось він, разом зі своїми найліпшими приятелями,
Метом Коутоном та Перрином Айбарою, навіть дістався аж до підніжжя
Імлистих гір. А так далеко від рідної домівки більшість мешканців Емон-
дового Лугу ніколи не заходили, для них неабиякою пригодою був навіть
вояж у сусіднє село — Сторожовий Пагорб чи Девен Райд. І в жодному