ОКО СВІТУ

круків, що кружляють там, куди вже мало би повернутися з вирію співоче
птаство. Невеселі розмови під час приготувань до свята... Селяни тільки
хитали головами. Скрізь такі ж погані справи, як і тут. Скрізь.
Більшість чоловіків, згорбившись, зітхали:
— Що ж, якось переживемо, як буде на то воля Світла...
А інші усміхалися й додавали:
— А як не буде, ми однаково переживемо.
Така була вдача у більшості мешканців Межиріччя. Люди, котрим дово-
диться бачити, як град нищить їхні посіви, як вовки розривають їхніх ягнят,
легко не здаються, а просто розпочинають усе знову, хай це повторюється
чи не щороку. А тих, хто здається, уже давно нема серед живих.
Тем не став би зупинятися заради Віта Конґара, якби той не простягнув
ноги упоперек вулиці так, що треба було або зупинитися, або дати Белі його
переїхати. Ці дві родини — Конґари і Копліни — так попереженювалися,
що тепер годі розібрати, де закінчується одна і починається інша. А ще від
Сторожового Пагорба до Девен Райда, а може, аж до Таренського Перевозу,
знали їх як ворохобників і баламутів.
— У Брана аль’Віра чекають на мене й на оце, Віте, — проказав Тем,
киваючи на діжки на візку.
Але кощавий чоловік із кислим обличчям і не думав забиратися з дороги.
Він розпластався на сходинках власного ґанку, а не на даху, хоча покрівля
на його халупі вочевидь потребувала рук майстра Буйє. Віт ніколи не мав
охоти розпочати якусь справу або завершити вже розпочату. Втім, такими
були чи не всі Копліни та Конґари, крім тих, котрі були ще гірші.
— Що ми збираємося робити з Найнів, аль’Торе? — з притиском запитав
Конґар. — Не така Мудриня потрібна нам в Емондовому Лузі.
Тем приречено зітхнув:
— Це не наша справа, Віте. Мудринею опікуються жінки.
— Ні, ми маємо втрутитися, аль’Торе. Вона сказала, що ця зима буде
теплою. І напророкувала добрий урожай. А тепер варто спитати її, що вона
чує у вітрі, як вона лише визвіриться на тебе, ще й ногою тупне.
— Якщо ти запитував у неї так, як ти завжди це робиш, Віте, — нама-
гаючись не дратуватися, відказав Тем, — вважай, тобі пощастило, що вона
не уперіщила тебе тим ціпком, що завжди має при собі. Ну, добре, а тепер
я повинен доправити це бренді...
— Найнів аль’Міра замолода бути Мудринею, аль’Торе. Якщо Жіноче
Коло не хоче нічого з цим удіяти, це мусить зробити Рада Селища.
— Яким боком ти до Мудрині, Віте Коґнар? — запитав розгніваний
жіночий голос. Віт сіпнувся, побачивши, що на порозі хатини з’явилася
його жінка. Дейз Коґнар мала суворе обличчя й була вдвічі ширша за свого