ОКО СВІТУ

З останнім поскрипом коліс на порозі свого закладу з’явився Бран
аль’Вір, як завжди ступаючи дивовижно легко як для такої статури. Він був
чи не вдвічі ширший за будь-якого чоловіка в селищі. Його кругле обличчя,
оторочене згори ріденькою бахрімкою сивого волосся, прорізувала широка
усмішка. Попри непривітну погоду, руки в нього були голі по лікоть, а мо-
гутній стан прикривав бездоганно білий фартух. На грудях виблискував
срібний медальйон, що зображав терези. Цей медальйон, а на додаток до
нього ще й повномірний безмін, на якому Бран аль’Вір зважував монети
купців, котрі приїздили до Емондового Лугу з Бейрлона по вовну або тю-
тюн, слугували емблемою посади мера. Бран надягав цей медальйон лише
тоді, коли мав справу з купцями, а також на свята та весілля. Сьогодні він
мав на собі медальйон з самого ранку, адже сьогоднішня ніч буде Ніччю
Зими, ніччю перед Бел-Тайном, коли всі чи не до ранку ходитимуть з бу-
динку до будинку, обмінюючись дешевими подарунками, пригощаючись
всюди потроху та вихиляючи чарочку. «Після такої зими, як ця, — подумав
Ранд, — йому, мабуть, здається, що Ніч Зими — важлива нагода не чекати
наступного дня».
— Теме, — вигукнув мер, поспішаючи назустріч прибулим. — Хай буде зі
мною Світло, я радий нарешті бачити тебе. І тебе, Ранде. Як ти, хлопчику?
— Добре, майстре аль’Віре, — відповів Ранд. — А ви як поживаєте,
сер? — Але Бран уже знову переніс увагу на Тема.
— Я почав було хвилюватися, що цього року ми залишимося без твого
бренді. Раніше ти ніколи не змушував так довго чекати на себе.
— Цими днями я не відчував великого бажання виїжджати з ферми,
Бране, — відказав Тем. — Навколо вовки лютують. Та й погода не надто
сприятлива.
— Хотілося би мені почути хоч від когось щось інше, не лише про цю
кляту погоду, — хмикнув Бран. — Усі нарікають на неї, а дехто не хоче
помізкувати тверезо й чекає від мене, що я зміню погоду. Щойно двадцять
хвилин товкмачив майстрині аль’Донел, що я не можу вплинути на приліт
лелек. Не знаю навіть, що вона хотіла від мене... — похитав він головою.
— Це погана прикмета, — проскрипів голос у них за спинами, — коли
в Бел-Тайн на дахах не гніздяться лелеки. — Кенн Буйє, вайлуватий і тем-
ний, наче старий окоренок, пришкандибав до Тема та Брана й зупинився,
спершись на ціпок, майже такий само довжелезний та сучкуватий, як і його
хазяїн. Він косив очками-намистинками одразу на двох чоловіків. — А буде
ще гірше, згадаєте тоді мої слова.
— Ти, схоже, у віщуни подався, взявся прикмети витлумачувати? — сухо
поцікавився Тем. — А може, ти слухаєш вітер, наче Мудриня? Чого-чого,
а вітру тут вистачає. Ось і зараз поруч щось свистить.