ДРАКОНОВА ГОРАДРАКОНОВА ГОРА
П
алац час від часу здригався, наче сама земля жахалася спогадів та
глухо стогнала, не вірячи тому, що сталося. Смуги сонячного світла
падали крізь тріщини у стінах, змушуючи мінитися та зблискувати міріади
танцюючих у повітрі порошинок. Стіни, підлога, стеля чорніли випаленими
плямами. Фарба та позолота взялися пузирями на колись яскравих фресках,
покреслених широкими чорними мазками, шар кіптяви ліг на розкришені
фризи — зображені на них люди і тварини, здавалося, намагалися вибігти
з палацу і перечекати веремію деінде. Мертві лежали скрізь — чоловіки,
жінки, діти. Вони намагалися врятуватися втечею, але падали, вражені блис-
кавками, що били уздовж всіх коридорів, чи охоплені вогнем, що підкрадався
зненацька, чи поглинуті розтопленим камінням, що хижо струменіло у по-
шуках жертв, і так чинилося доти, доки знову не запанували безгоміння та
спокій. І, химерно контрастуючи з довкіллям, пишалися барвисті гобелени та
шедеври живопису — висіли так, наче нічого й не трапилось, хіба що подекуди
перекособочилися, коли під ними випиналися стіни. Меблі з вибагливою різь-
бою, інкрустовані слоновою кісткою та золотом, стояли цілі-цілісінькі, і лише
де-не-де поперекидалися, коли під ними брижилася підлога. Навіженство
стинало все під корінь, залишаючи без уваги речі другорядні.
Льюс Терін Теламон блукав палацом, легко утримуючи рівновагу, коли
підлога під ним хиталася.
— Іліено! Кохана, де ти? — Він заплямив кров’ю край свого ясно-сірого
плаща, коли переступав через тіло золотоволосої жінки, риси прекрасного
обличчя якої спотворив жах смертної миті, а в розплющених очах застигло
нерозуміння. — Де ти, моя дружино? Куди ви всі заховалися?