ОКО СВІТУ

На очі йому потрапило власне обличчя, відображене у перехнябленому
дзеркалі на обгорілому мармурі стіни. Пишні королівські шати — сірі,
пурпурні та золоті — з виїмкової тканини, привезеної купцями аж з-поза
Світового моря, наразі були подерті та брудні, і товстий шар пилу вкривав
їх так само, як і його обличчя та волосся. Він торкнувся емблеми на плащі —
чорно-білого кола, розділеного хвилястою лінією, і на мить затримав на
ньому руку. Щось він означав, цей символ. Проте вишите коло не могло
надовго затримати його уваги. От на своє віддзеркалення він утупився зі
здивуванням. Звідти на нього дивився високий чоловік середнього віку, він
навіть зараз виглядав ще доволі вродливим, хоча сивина густо запорошила
темне каштанове волосся, невпокій та втома порізьбили обличчя глибокими
зморшками і додали темряви очам, яким, здавалося, судилося побачити
надто багато. Льюс Терін розсміявся — спочатку тихо, а відтак, закинувши
голову, на все горло. Його сміх луною прокотився безживними залами.
— Іліено, кохана! Йди ж сюди, дружино моя. Ти маєш це побачити!
Повітря у нього за спиною затремтіло, вкрилося ряботинням. За мить
брижі затверділи, явивши постать чоловіка: незнайомець роззирнувся, і по-
бачене викликало на його обличчі гримасу відрази. Він був нижчий за Льюса
Теріна і вдягнений з голови до п’ят у чорне, якщо не зважати на смужку
білосніжного мережива на комірі та гаптовані сріблом закоти високих, до
стегна, чобіт. Прибулець пішов уперед, ступаючи обережно, підхопивши
поли плаща, аби не забруднити його об безживні тіла. Підлога затремтіла
від післяпоштовхів, але він не звернув на це уваги, вп’явшись очима у чо-
ловіка, котрий реготав, утупившись у дзеркало.
— Володарю Ранку, — сказав він, — я прийшов по тебе.
Сміх наче ножем відтяло, і Льюс Терін повернувся, не виказуючи жод-
ного здивування.
— Еге ж, гість! Чи маєш ти Голос, незнайомцю? Незабаром настане час
Співів, і всі запрошені взяти участь. Іліено, кохана, у нас гість. Іліено, де ти?
Очі чоловіка в чорному розширилися, погляд метнувся до тіла золото-
волосої жінки, а тоді знову до Льюса Теріна.
— Забери тебе Шей’тан, невже гниль проникла в тебе аж так глибоко?
— Це ім’я, Шей’... — Льюс Терін здригнувся і підніс руку, наче відга-
няючи щось від себе. — Не варто його вимовляти. Воно небезпечне.
— Отже, ти хоча б це пам’ятаєш. Небезпечно для тебе, дурню, не для
мене. Що ще ти пам’ятаєш? Пригадуй, ти, засліплений Світлом ідіоте! Я маю
покінчити з тобою, але не хочу, щоби ти в цей час спокійнісінько перебував
у непам’яті! Згадуй усе!
Якусь мить Льюс Терін витріщався на власну підняту руку, здивований
тим, як примхливо розписав її бруд. Відтак витер її об одіж, не помічаючи,
що та ще брудніша, а тоді його увагу знову привернув співрозмовник.