Мандрую марними шляхами.
Дарма. Блукаю сам не свій,
І тільки бачу за горами
Заграву незгасанну мрій.
Відкрита там обранцям заля.
Струмиться світло в ній м’яке.
Горить священна чаша Граля,
Як срібне озеро гірське.
І хто в той замок завітає,
Вступає у Господню рать.
Його те світло осяває,
Як незреченна благодать.
А «на материку» маємо хіба що окремі винятки, якот «Апологію лицарства»
Ліни Костенко:
Там, за віками, за гірким туманом,
де трубить вічність у Роландів ріг,
любов була єдиним талісманом,
а талісман ще звався — оберіг.Хоч, можливо, сама Ліна Василівна, прочитавши «Смерть Артура», була б
сприкрена, довідавшись, що цей зразковий лицар вважав за обов’язок «забажати
лягти» з кожною зустрінутою ним вродливою панною чи пані. Лише в книзі
першій роману Мелорі згадано (в хронологічній послідовності) панну Ліонор,
що народила від короля майбутнього лицаря Круглого Столу Борра, майбутню
королеву Ґвіневеру, яку Артур, побачивши, «любив завжди», — що не завади-
ло йому невдовзі «лягти» з дружиною короля Лота Марґаузою (на додачу —
власною сестрою за матір’ю, про що Артур не здогадувався; і це, відповідно до
Мерлінового пророцтва, й стало причиною його майбутньої загибелі, — адже
Артура, як і царя Ірода, спіткала невдача при спробі знищити небезпечне для
себе немовля).
Під кінець роману ця ж «любов назавжди» не завадила Артурові послати не-
вірну дружину на вогнище (що й наблизило загальну трагічну для всіх розв’язку).
А потому, як сер Ланселот визволив її, мимоволі розливши ріки крові, король
порезонерському розмірковує, що королев у нього може бути ще багато, а ось
такого лицарства він уже не позбирає... У цьому Артур аж ніяк не відхилявся
від усталених практик лицарської поведінки, в яких ідеальна любов до Дами
аж ніяк не перешкоджала суто земним утіхам, а саму цю Даму через примху
володаря цілком можна було й жорстоко скарати...
Окрім Ліни Костенко, відлуння «лицарської» теми знаходимо і в окремих по-
етес молодшого покоління (Олена О’Лір, Люцина Хворост, Ольга Смольницька),