ОКО СВІТУ

— Тягати бочки! — закотив очі до неба Мет. — Та хай воно усе запа-
деться, я краще би грав у камінці з малою сестричкою. Добре, забудь про
борсука, я маю для тебе щось краще. У нас в Межиріччі є чужинці. Учора
ввечері...
На якусь мить Рандові перехопило дух.
— Вершник? — запитав він із притиском. — Чоловік у чорному плащі
і на чорному коні? І вітер цей плащ не розвіває?
Мет похлинувся посмішкою і зашепотів ще хрипкіше, ніж раніше:
— То ти теж його бачив? Я гадав, його бачив лише я. Не смійся, Ранде,
але він мене нажахав.
— Я не сміюся. Мене він теж налякав. Можу заприсягнутися, що він мене
ненавидить і хотів убити. — Ранд здригнувся. Досі йому ніколи на думку
не спадало, що хтось може хотіти його вбити, насправді хотіти його вбити.
Такі речі ніколи не траплялися в Межиріччі. Кулачна бійка, так, може, ще
боротьба... щось таке, але не вбивство.
— Не знаю, Ранде, ненависть чи ні, та моторошний він був, це точно.
Він нічого такого не робив, лише сидів на отому своєму коні й зирив на
мене; отамочки, відразу за селом... але ніколи в житті я ще так не лякався.
А тоді я звів очі, на якусь мить, — а це було не так легко зробити, май на
увазі! — потім подивився знову — а його вже нема! Кров та попіл! Минуло
три дні, а він мені ніяк не йде з голови. Увесь час озираюся — що там
у мене за спиною?! — Мет спробував розсміятися, але сміх вийшов схожим
на каркання. — Кумедно, що робить з людиною переляк. Думки химерні
зринають. Я навіть подумав було... — лише на хвилину, звісно! — що це міг
бути Морок. — Він ще раз спробував засміятися, але цього разу не спромігся
видати хоч якийсь звук.
Ранд набрав повітря у груди. Тоді почав казати напам’ять, чи то нага-
дуючи собі, чи то з якоїсь іншої причини:
— Морок і всі Відступники ув’язнені в Шайол Гулі, за Великим Гнило-
ліссям, ув’язнені Творцем у мить Творіння, ув’язнені довіку. Рука Творця
захищає світ, і Світло сяє для нас усіх. — Він іще раз глибоко зітхнув і за-
говорив знову: — До того ж, якби він навіть звільнився, навіщо Пастирю
Ночі вештатися в Межиріччі та спостерігати за хлопцями з ферм?
— Не знаю. Але знаю, що цей вершник був... він був лихий. Не смійся.
Голову даю на відсіч. Може, це був Дракон.
— Та у тебе, дивлюся, бадьорих думок хоч греблю гати, — буркнув
Ранд. — Даси сто очок уперед самому Кеннові.
— Моя матуся завжди казала: якщо не виправлюся, по мене прийде
Відступник. А тут я бачу викапаного Ішамаеля чи Аґінора... То, може, це
й був Відступник?