ОКО СВІТУ

— Та пригадай же, дурню! Пригадай свій марний напад на Великого
Володаря Темряви! Пригадай його удар у відповідь! Просто зараз Сто Спо-
борників шматують світ, і з кожним днем до них доєднується ще сотня. Чия
рука вбила Іліену Сонячноволосу, Родичевбивце? Не моя. Не моя. Чия рука
забрала життя у кожного, в кому була хоча б краплина твоєї крові, у кожного,
хто любив тебе, у кожного, кого любив ти? Не моя, Родичевбивце. Не моя.
Згадай, і знай, яка ціна опору Шей’тану!
Піт, що стікав обличчям Льюса Теріна, проклав борозни крізь пил та
бруд. Він згадав, і спогад цей був туманний, наче сон уві сні, але він знав,
що це є правдою.
Несамовитий рик відбився луною від стін — рик чоловіка, який дізнав-
ся, що він знищив власну душу своєю ж рукою. Він учепився нігтями
в щоки, наче бажаючи вирвати очі, аби не бачити того, що накоїв. Хоч
куди він зводив їх, лицезрів лише мертвих. Пошматованих, переламаних,
спалених, наполовину поглинутих каменем. Скрізь покоїлися мертві об-
личчя тих, кого він знав, кого любив. Старі слуги, друзі з дитинства, вір ні
товариші, котрі стояли з ним пліч-о-пліч у битвах, яким несть числа.
І його діти. Його власні сини та дочки, мовби поламані ляльки, що ніколи
більше не оживуть, не засміються, бавлячись у щось своє, діточе. Усі вони
полягли від його власної руки. Обличчя дітей винуватили його, порожні
очі запитували: «Чому?», і його сльози не могли бути відповіддю. Сміх
Зрадника підхльостував, заглушаючи його власні стогони. Він більше не
міг дивитися на ці обличчя, терпіти цей біль. Він не міг тут більше зали-
шатися. У відчаї він потягнувся до Істинного Джерела, до заплямованого
саїдін, і — Перемістився.
Він опинився посеред рівнинної та порожньої місцини. Неподалік
котила хвилі ріка, широка та пряма, але він відчував, що на сотні ліг на-
вкруги немає жодної людини. Він був тут один як палець, такий самотній,
яким тільки може бути людина, поки вона ще жива; але втекти від спо-
гадів було годі. Очі загиблих переслідували його, вони чаїлися в кожному
з незліченних закамарків його свідомості. Від них йому було не сховатися.
Очі його дітей. Очі Іліени. Сльози блищали йому на щоках, коли він під-
вів обличчя до неба.
— Світло, прости мені! — Він не вірив, що може отримати прощення.
За те, що він накоїв, не прощають. Але він усе одно волав, звертаючись до
неба, благаючи про те, чого, як він знав, не може бути йому дано. — Світло,
прости мені!
Він усе ще торкався саїдін — чоловічої половини тієї сили, яка керує
Всесвітом, яка обертає Колесо Часу, і відчував маслянисту пляму, що бруд-
нила поверхню цієї половини сили, — пляму, завдану Тінню у відповідь