Руський Православний Календар - Пашник Світовит Дмитрович

Стрітення
2 лютого
Церковне свято Господнього Стрітення припадає на 2 лютого і
пов'язується з тим, що малого Ісуса через 40 днів від народження
батьки принесли до храму і він там зустрівся із Семе(о)ном, якому
було Св. Духом відкрито, що не бачитиме він смерті доки не
побачить Месію. Семен пізнає в Ісусі довгожданого Спасителя і бере
його на руки. Свято христосівською церквою було введене тільки в
другій половині 4-го віку і поступово за кілька століть поширилося на
теренах панування релігії. У храмах прийнято у цей день носити
свічки. [1, 372-374].
Вважаємо, що церква використала стародавнє свято на свою
користь, адже в інших народів також існує звичай на 40-й день
посвячувати новонароджену дитину. Саме на цей час Місяць-човен,
що відправився у подорож 1 січня, досягнув іншого берега – пройшов
місяць очищення, як для новонародженого, так і для померлого
сонячного божества.
Припускаємо, що на цей день дитина має бути введена до храму і
приєднана до Роду Земного, натомість душа померлого приєднується
до Роду Небесного і вони зустрічаються у храмі, щоб кожен із них
зайняв своє місце. Тому проводять відповідні обряди посвячення і
поминок. До цього часу душа померлого ще митарствує, а опісля
знаходить спокій. Новонароджену ж дитину переслідують навські
божества, бо йде вічна боротьба за життя між світами. Тому дитину
до посвячення намагаються не показувати чужим людям, раніше
навіть не виносили на вулицю. Але відмінно від євангельського
сюжету, де до храму приходять самі батьки, за нашим звичаєм це
роблять куми – підмінні батьки, бо потойбічні сили знають справжніх
батьків і можуть зашкодити дитині (див. легенди про переслідування
божественного малюка).
Далі переповідаємо народний звичай, як відзначали свято за
дослідженнями М. Шмайди. На Стрітення люди йшли до храму на
Службу Божу і несли з собою або купували свічку (після освячення її
називали громничною), а також пляшку з водою, яку потім священик
разом із свічками кропив свяченою водою.
Кожен з прихожан, хто приносив в храм свічку, робив на ній якийсь
знак (шкрябав нігтем, обв'язував кольоровою ниточкою чи позначав
якимось іншим знаком, щоб після освячення розпізнати її серед
інших).