І прокинеться Левіафан

(^26) ДЖЕЙМС С. А. КОРІ
— Родина списала це на юнацькі вибрики, — вела далі вона. —
У них двоє старших дітей із блокувальним пакетом акцій, тож якщо
Джулі заманулося ганяти вакуумом і називати себе борчинею за
свободу, їх це не обходило.
— А тепер вони хочуть її знайти.
— Саме так.
— Що змінилося?
— Вони не вважали за потрібне ділитися цією інформацією.
— Ясно.
— Згідно із записами, вона мала роботу на станції Тайко, але
винаймала помешкання тут. Я знайшла її файлосховище в мережі
й заблокувала. Пароль у каталозі, що його я щойно скинула.
— Зрозумів. Яке в мене завдання?
— Знайти Джулі Мао, затримати й доправити додому.
— Тобто викрадення.
— Саме так.
Міллер опустив погляд і втупився у планшетний термінал, від-
криваючи, але не читаючи, файли на екрані. Нутрощі скрутило див-
ним вузлом. Він працював у силах безпеки на Церері вже тридцять
років, і навіть на самому початку не мав багато ілюзій. У ходу був
жарт про те, що на Церері не потрібні закони — адже тут є полі-
ція. Його руки були не надто чистішими за руки капітанки Шаддид:
люди часом випадали з атмосферних шлюзів, докази часом зни-
кали із сейфів. Ішлося не стільки про те, що добре, а що погано —
скільки про те, що виправдано. Важко обійтися без у чомусь гнуч-
ких моральних принципів, якщо живеш усередині каменюки, куди
їжу, воду, навіть повітря привозять із місць настільки далеких, що
їх насилу розгледиш у телескоп. Але викраденням людей йому за-
йматись іще не доводилося.
— Проблема, детективе Міллере?
— Жодної, капітанко. Зроблю, як наказано.
— Не витрачайте на це багато часу.
— Так, капітанко. Щось іще?
Погляд Шаддид полагіднішав, наче вона одягла маску. Ка-
пітанка всміхнулася.
— Як у вас справи з напарником?
— Усе чудово з Гевлоком. Коли він поруч, люди сприймають
мене краще. На контрасті.
Вираз її обличчя змінився хіба тим, що усмішка стала на пів гра-
дуса щирішою. Ніщо так не зближує з начальством, як дрібка спіль-
ного расизму. Міллер шанобливо кивнув і вийшов.